В мене сталася трагедія! Ні, не так. Дуже велика трагедія! Яка? Незабаром ви про неї дізнаєтесь!
Коли у нас була виховна година у школі, я завжди хропів на останній парті. І мені було абсолютно все одно на те, що теревенила Галина Василівна. До речі, Галина Василівна - це мій класний керівник з першого класу. Пам'ятаю нашу першу зустріч. Ми одразу зрозуміли, що будемо знаходитись по різні сторони барикади. Чому? - спитаєте ви. А я не знаю. У нас виникло непорозуміння. І не треба казати що я винен! Не треба було їй стояти по середині коридору, коли я поспішав (так, не біг, а поспішав!) в актову залу! А те, що вона впала... А я що винен?!
Так от, про що я? А, згадав. Сиджу я на уроці виховної години (навіщо взагалі цей урок? Ми ж там нічого не робити, крім того що спілкуємось). Вчитель щось буркотить собі під ніс, а я не слухав. Та раптом чую: «...літо без гаджетів». Я аж прокинувся.
— Діти, скажіть, щоб ви будете робити, якщо у вас не буде гаджетів літом?
— Взагалі, взагалі? - здивовано перепитала моя однокласниця.
— Взагалі, взагалі, - повторила вчитель.
— Хіба таке можливо?
— Звичайно. Наприклад, відключили мережу, чи ви поїхали у таке місце, де немає інтернету. — Жах! - в один голос крикнути діти, а я тільки хмикнув і почав вмощуватися, щоб спати далі. Очевидно, вчитель почула мене.
— Сергію, щоб ти робив, якщо б сталася така ситуація?
— Тут і довго думати не треба, - самовдоволено сказав я.
Знав би я: наскільки помиляюсь...
– Такого ніколи не станеться зі мною!..Ех, згадуючи це, думаю: яким же я був йолопом, коли сказав це! Як говорить моя бабуся: «Ніколи не кажи "ніколи"». І це ще раз доводить, що потрібно дослухатись до дорослих... Але це не так важливо. На чому я зупинився? Знову забуваю. О! У мене трагедія! Драма! Коли батьки сказали, що ми поїдемо до далекого родича на літніх канікулах, то я не зважав на це увагу. Не зважав і на те, що хатина якогось дядьки... Вибачте, пана... Знаходиться у горах. Мені то що? Гори, так гори. Головне, щоб інтернет був! Та свою помилку я зрозумів незабаром. Як мені хватило клепки в голові, щоб думати ніби то там може бути інтернет! Спочатку, коли ми приїхали, я сильно не роздивлявся навкруги. Побіг одразу до хати питати:
— Де ж комп'ютер?
На мене зніяковіло дивився родич, а потім розреготався.
— Оце, - на мене натякає?! - молодь пішла! У нас не має ніяких га... Га... Як вони називаються? – він так задумався, що почав чухати потилицю.
— Ґаджети, - змилостивився я.
Спочатку, чоловік подивився на мене, кліпнув очима, а потім вдарив кулаком об свою відкриту долоні.
— Звісно, ґаджетів! Немає у нас ні ґаджетів, ні інтернету!
Я аж закляк на місці.
— Як це? Зовсім, зовсім?
— Зовсім, зовсім.
— О, ні!
Ось яка трагедія. Звичайно, зараз я трошки звик, але... Я не знав, що так залежу від мережі. Хоча й ніколи не приймав наркотичні засоби, але чомусь ця ситуація тепер мені нагадує ломку. Я був ладен зробити будь-що, щоб отримати хоча б комп'ютер! Щодо телефона... В останній час мій і мами перестав працювати (збіг? Я так не думаю...), тому довелося віднести його у майстерню, а батько не дозволяє свій: потрібен для роботи... Я був дуже агресивним... Зараз, коли пройшов місяць і можу адекватно розмірковувати, я жахаюсь від цієї думки. Як же світ живе зараз? Нам легше написати смс, ніж подзвонити. Раніше люди не могли зустрітися, тому писали листи, а ми... Тепер я от думаю, як можна переписуватися скороченими фразами. Наприклад, найвідоміші: з др! (З Днем народженням!) та пр або прив (привіт!). Ну як так можна?! (Хоча сам таким грішив)...
Такі думки мандрували у мене в голові протягом усього літа. А, коли приїхав додому, здивувався. Виявляється трьох місяців без інтернету мені було досить, щоб подорослішати. Однокласники говорили про соц. мережі та вихвалялися: які та у кого були зроблені кращі фотографії. Дивлячись на своїх товаришів, хотілося нагримати на них. Це ж не найголовніше у житті! Так, можна прожити все життя, "не вилазячи" з гаджетів! Озирніться навколо! Подивіться, що вас оточує? Ліс, птахи, струмок, десь гори.... Гармонія природи... Сонце, що котиться вниз за небокрай та знову піднімається. Синьо-зелена оксамитова ніч з таємничими зірками... Хіба не краса?
ТЕТЯНА ЛЕВАНДОВСЬКА
Коментарі
Дописати коментар